|
Історія спортивного орієнтування на Україні
У травні 1963 на околицях міста Канева (Черкаська область) пройшов перший Чемпіонат України зі спортивного орієнтування, де виступали збірні команди областей. У жовтні того ж року біля Невицького замка, що на Закарпатті відбулися перші Всесоюзні змагання. По своїй суті це був перший Чемпіонат СРСР. На цих змаганнях Україна була представлена збірною командою, а також командами Одеси й Києва.
Однак основи спортивного орієнтування будувались на Україні значно раніше, коли в змаганнях туристів з'явився окремий вид, у якому дистанцію з елементами орієнтування проходила разом вся команда. Перші змагання такого типу на території колишнього Радянського Союзу були проведені в Ленінграді в 1939 році. Після Великої Вітчизняної війни такі змагання поступово розповсюдилися на всій території СРСР.
На Україні вони з'явилися в середині 50-х років. В 1957-1958 роках на Україні почали проводитися туристичні змагання з багатоборства: туристична смуга перешкод і командні змагання з орієнтування. Команда з орієнтування, звичайно, складалася з 3-4 чоловіків і 1 жінки. Обов'язковими атрибутами спорядження була аптечка й рюкзак з контрольною вагою. Карта, являла собою викопіювання із засекречених топографічних карт або схем лісових кварталів. Дистанція проходилася за 2-6 годин. Змагання проводилися як удень, так і вночі.
Поступово команди колективів і областей стали змагатися на виїзді, почали проводитися зльоти туристів. Найбільш відомими були змагання в Одесі й Харкові. Загальноприйнятих стандартів до вибору місцевості для змагань ще не було. Тому поряд з місцевостями, на яких змагаються спортсмени зараз, орієнтування проходило в самих різних, екзотичних умовах ( на плавнях, у лісопосадках).
У той час найсильними командами на Україні були команди Києва, Харкова й Одеси. Команду Києва очолював В. Смирнов, що згодом став президентом Федерації спортивного орієнтування України.
На початку 60-х років в українських змаганнях стали брати участь команди із Прибалтики, Росії й Білорусі. Команди України почали виїжджати за межі республіки, хоча високих результатів на цих змаганнях не показували. Рівень прибалтійських і ленінградських спортсменів був вище. Незважаючи на «залізну завісу», там відчувався подих орієнтування зі Скандинавії. Змагання, у вигляді близькому до сьогоднішнього, там почали культивуватися ще в 1958 році.
У ті роки в СРСР і, відповідно, на Україні спортивний туризм входив у систему Центральної Ради по туризму. І саме Центральна Рада по туризму організувала в 1962 році в Естонії Всесоюзний семінар по спортивному орієнтуванню. Від України на семінарі були представлені В. Садовенко (Київ), Б. Лещинер (Київ) і Л. Іванов (Харків). Саме вони й привезли на Україну перші знання й перші правила зі спортивного орієнтування.
Уже в 1962 році в областях почали проходити змагання за новими правилами, а в травні 1963 року відбувся перший Чемпіонат України, організований українською Республіканською Радою по туризму. Головним суддею цих змагань був Володимир Нікольський, начальником дистанцій - Борис Владимирський. У змаганнях взяло участь більшість територій України. Першими чемпіонами в особистому заліку стали одеситка Эллаїда Степаненко та киянин В'ячеслав Смирнов. У командному заліку перемогла команда Одеси.
Другий Чемпіонат України відбувся в Івано-Франківській області в місті Яремча. Третій Чемпіонат провели в Київській області, у с. Катюжанка. Далі Чемпіонати України зі спортивного орієнтування проводилися щорічно. Виключення склав тільки 1970 рік, коли через епідемію холери були скасовані всі масові спортивні заходи на Україні.
З 1968 року почали проводитися Чемпіонати України з орієнтування на лижах. У цьому виді орієнтування першими чемпіонами України стали Галина Бордуліна з Харкова та Володимир Лабага з Києва.
В 1964 році була створена Федерація спортивного орієнтування України. Тоді вона називалася Українська республіканська секція орієнтування на місцевості. Першим президентом федерації України став Анатолій Бірюков - бойовий офіцер, учасник Великої Вітчизняної Війни, професійний топограф.
Другим президентом ФСО України в 1965 році став Михайло Горностайпольский,який пробув на цій посаді 12 років поспіль. Він брав участь у змаганнях, коректував карти, інспектував і ставив дистанції не тільки на Україні, але й в інших регіонах СРСР. По цій спеціалізації він став першим українським суддею Всесоюзної категорії з орієнтування. Під його безпосереднім керівництвом проходила робота президії, організація й проведення національних змагань, конференцій, зборів суддів і інших заходів. Михайло Горностайпольский багато років був членом Центральної секції орієнтування СРСР. Завдяки його впливу й активності Україна одержала право проведення Чемпіонатів СРСР у Черкасах, Сумах і Чернівцях.
В 1966 році у Всесоюзній класифікації спортивних розрядів, у розділі «спортивне орієнтування» з'явилося звання « Кандидат у майстра спорту» і « Майстер спорту СРСР». Виконати ці нормативи було надзвичайно складно. Досить представити той факт, що з 1966 по 1972 рік тільки 7 представників України виконали це норматив. Першим спортсменом України, що стала майстром спорту СРСР з орієнтування, була Зоя Єгорова з Харкова.
В 60-х-70-х роках орієнтування на Україні стрімко розвивалося. Основою цього розвитку було виникнення у всіх областях України великої кількості секцій при колективах фізкультури, а потім при дитячих позашкільних закладах, які культивували орієнтування. Якщо спочатку на Україні орієнтуванням займалися в основному дорослі, то з початку 70-х років, з появою тренерів у позашкільних закладах, до орієнтування стало залучатися багато дітей.
Робота з дітьми проводилася серйозно. У секціях проводилися тренування 3-5 разів на тиждень. Дитячі команди регулярно проводили збори під час канікул, виїжджали на відкриті регіональні змагання. Дуже інтенсивно використовувалися літні канікули. Літні збори, участь у Прибалтійських й Ленінградських багатоденках у той час стали обов'язковим атрибутом для кожного українського дорослого або дитячого колективу, що серйозно тренувався.
Починаючи ще з 1963 року, на Україні почали формуватися збірні команди для участі у Всесоюзних змаганнях. Окрім Всесоюзного рівня, спортсмени України брали участь у міжнародних змаганнях. Робота з командами будувалася в такий спосіб: фізична й загальна технічна підготовка на місцях, навчальні збори по тактичній і спеціальній технічній підготовці, збори що підводять до конкретних змагань. Дуже ефективними були техніко-тактичні збори на яких одночасно брали участь дорослі, юніори і юнаки. За весь період існування збірних команд України в складі СРСР, роботою з командами займалися такі тренера: Г. Застер, С. Воль, Л. Фельдман, Г. Карась, Э. Степаненко, А. Белобжицький, Г. Корчевський, Л. Пох, Е. Куцук, М. Тіщенко, Ю. Суворов, А. Бакута, А. Омельянцев, Л. Толстихін, В. Сабадаш, Р. Король, Г. Кривоногов, М. Аврутіс і багато інших.
Тренерська рада, провідні спортсмени й тренери постійно аналізували результати українських і кращих орієнтувальників СРСР і шукали шляхи їхнього підвищення. Так з'явилася перша методична розробка українських тренерів « Підготовка орієнтувальників вищих розрядів. У ній були відбиті всі напрямки підготовки: фізична, технічна, тактична, психологічна.
Уже на початку 70-х років стало ясно, що без високої фізичної підготовки не можна домогтися результатів в орієнтуванні. Так вперше в СРСР на Україні, за пропозицією одного із тренерів збірної М. Аврутіса, були введені нормативи з фізичної підготовки для кандидатів у збірні команди УРСР. Це були нормативи по легкій атлетиці:
чоловіки: 1500м - 4 хв. 25 сек., 5000м - 16 хв. 30 сек.;
жінки: 400м - 1 хв. 10 сек., 2000м - 7 хв. 30 сек.
На початку 80-х років тести по легкій атлетиці стали приймати на всіх змаганнях, від Чемпіонату району до Чемпіонату СРСР. Учасників, що не виконали норматив на стадіоні, до дистанцій орієнтування не допускали. Із введенням контрольних нормативів по легкій атлетиці ріст рівня орієнтування різко став падати, знизилася масовість учасників змагань. Позитивною стороною цього нововведення став відбір найсильніших орієнтувальників у збірні команди та їх гідні виступи на Всесоюзних змаганнях.
У середині 80-х років ключовою ланкою в підготовці українських збірних була система учбово-тренувальних зборів і участь у змаганнях різних рівнів. Всі ці заходи ретельно планувалися по строках і місцю проведення, забезпечувалися тренерським складом. У цей час у збірні команди УРСР входили такі спортсмени: Ю. Омельченко, Н. Вінницька, А. Михайлов, С. Даньков, Р. Слободянюк, Ю. Дорош, А. Слобожанінов, А. Мальчик, М. Луклян, М. Пугач, В. Заєрко, М. Чернушка, Л.Олексин, Т. Денисенко. Надалі всі ці спортсмени посідали призові місця на Всесоюзних змаганнях, Чемпіонатах світу і Європи.
Після розпаду СРСР і утворенням незалежної держави спортивне орієнтування в Україні, у зв'язку з настанням економічної кризи й різким зменшенням фінансування спортивних заходів, виявилося на грані розвалу.
Згодом, завдяки зусиллям ентузіастів, українські спортсмени стали знову брати участь у міжнародних змаганнях і навіть домагатися успіхів на етапах Кубка світу, Чемпіонатах світу та Європи.
Головні успіхи українських орієнтувальників середини 90-х років належать військовим і студентам. Неодноразовими переможцями й призерами Чемпіонатів світу та Європи серед військових спортсменів ставали Ю. Омельченко, А. Михайлов, И. Трухан і Н. Вінницька. Велику роботу по підготовці цих спортсменів веде армійський тренер із Чернівців Г. Бордіян.
|
